Коли я вперше почув пісню Сальвадоре Адамо Tombe la neige, то, ще не знаючи перекладу слів, відчув самотність. Є щось такого у голосі людини, тембрі, звуках, що передає переживання самотності... А нещодавно був на семінарі, який вела Елізабет Кремер, голова французької спільноти психотерапевтів, які працюють у центрованому на особистості напрямку. І ця тема знову виринула в мені. Бо практично все, про що йшлося, було довкола самотності. Мені подумалось, що мабуть, лише тема смерті важить для нас більше... Що ж такого у цій самотності, що вона так приваблює і так лякає нас водночас?
Прислуховуюсь до себе, спостерігаю за іншими людьми, вислуховую їхні розповіді. І мені здається, що головна причина страху перед самотністю - неможливість знайти себе.
Здавалося б парадокс: лише у самотності я сам, а отже можу себе знайти, не переплутати з іншими власну сутність. І насправді це так: якийсь час нам потрібно побути на самоті з собою, зосередитись, щоб відкрити до себе шлях, щоб відчинити двері свого Я, зачинені акуратненько "вихованням" і щоденною потребою дотримуватися нав'язаних вимог. Правда, для цього потрібно побути на самоті з собою чесним і відвертим. Але це інша велика тема...
Залишаючись довго в самотності, людина починає відчувати щось інше, і це породжує справжній жах: я один, я нікому не потрібен.
У самотності нам бракує стосунків з іншими людьми, а відсутність таких стосунків створює відчуття спочатку покинутості, відсутності любові, непотрібності, а відтак і німий крик: "Мене не існує!"... Правда, цього крику ніхто і не почує. Невже ми приречені бути постійно в стосунках, щоб не втратити себе, не можемо бути тими, кого називають нині модним словом "самодостатні"?
У стосунках з іншими я стаю особистістю, народжується моє Я. Лише переживаючи в собі почуття щодо іншої людини, усвідомлюючи їх, я відчуваю свою присутність у світі, присутність мене для себе і для інших. Не слід плутати самотність з ізольованістю в її екзистенційному сенсі. Нікуди ми не подінемось від останньої, бо інша людина закрита для нас і доступною стає лише тоді, коли сама щось говорить про себе, щось робить такого, що дає нам відчуття розуміння. Тому мій внутрішній світ ізольований від внутрішнього світу іншої людини і я не можу обмінятися інформацією лише через спілкування.
Не знаю, чи правильно я розумію це слово, як його вживають останнім часом досить часто на форумах, в оцінках іншої людини ("Вона самодостатня жінка!", "Хочу бути самодостатнім!"), але мені завжди вчувається в таких словах: хочу, щоб мені не був потрібен ніхто, поки я сам/сама не захочу, хочу, щоб інші з'являлися у моєму житті лише тоді, коли я сам/сама покличу. Як на мене, то це навіть не зверхність і зневага до інших людей, а швидше спроба втекти від страху перед потребою відкриватися і просити відкритися іншого, цікавитися своїми та його/її інтересами, домовлятися про них. Це страх болю, який часто супроводжує нас у переживаннях того, що дають нам стосунки, що вони приносять із собою.
Самотність - це не виклик. Виклик якраз стосунки. Ми маємо свободу бути самотніми. Але нас завжди переслідує страх вийти із самотності. Хоча іноді ми говоримо якраз про страх самотності, навіть не розуміючи, наскільки обманюємо себе...
Хоча іноді ми говоримо якраз про страх самотності, навіть не розуміючи, наскільки обманюємо себе...- как-то не поняла последнюю фразу. Обманываем в страхе одиночества?
ВідповістиВидалитиІдеться про те, що насправді ми боїмося не самотності, а налагоджувати стосунки. Але страх є і він має якось виходити.
ВідповістиВидалитиЩойно листувався з Альоною Бернацькою на цю тему. Вона висловила припущення, що дитина в матері теж самотня.
ВідповістиВидалитиДумаю, що таки ні, не самотня. По-перше, для неї не існує іншого світу інших людей, там є щось таке, чого нема в подальшому її - дитини - житті: прямий обмін, стосунки у чистому вигляді. А по-друге, це відсутність ізольованості - обмін у чистому його вигляді.
Тепер зрозумiла, дякую!
ВідповістиВидалити