За і проти самотності...

 
Коли я вперше почув пісню Сальвадоре Адамо Tombe la neige, то, ще не знаючи перекладу слів, відчув самотність. Є щось такого у голосі людини, тембрі, звуках, що передає переживання самотності... А нещодавно був на семінарі, який вела Елізабет Кремер, голова французької спільноти психотерапевтів, які працюють у центрованому на особистості напрямку.  І ця тема знову виринула в мені. Бо практично все, про що йшлося, було довкола самотності. Мені подумалось, що мабуть, лише тема смерті важить для нас більше... Що ж такого у цій  самотності, що вона так приваблює і так лякає нас водночас?

Прислуховуюсь до себе, спостерігаю за іншими людьми, вислуховую їхні розповіді. І мені здається, що головна причина страху перед самотністю - неможливість знайти себе.
Здавалося б парадокс: лише у самотності я сам, а отже можу себе знайти, не переплутати з іншими власну сутність. І насправді це так: якийсь час нам потрібно побути на самоті з собою, зосередитись, щоб відкрити до себе шлях, щоб відчинити двері свого Я, зачинені акуратненько "вихованням" і щоденною потребою дотримуватися нав'язаних вимог. Правда, для цього потрібно побути на самоті з собою чесним і відвертим. Але це інша велика тема...
Залишаючись довго в самотності, людина починає відчувати щось інше, і це породжує справжній жах: я один, я нікому не потрібен.

У самотності нам бракує стосунків з іншими людьми, а відсутність таких стосунків створює відчуття спочатку покинутості, відсутності любові, непотрібності, а відтак і німий крик: "Мене не існує!"... Правда, цього крику ніхто і не почує. Невже ми приречені бути постійно в стосунках, щоб не втратити себе, не можемо бути тими, кого називають нині модним словом "самодостатні"?

У стосунках з іншими я стаю особистістю, народжується моє Я. Лише переживаючи в собі почуття щодо іншої людини, усвідомлюючи їх, я відчуваю свою присутність у світі, присутність мене для себе і для інших. Не слід плутати самотність з ізольованістю в її екзистенційному сенсі. Нікуди ми не подінемось від останньої, бо інша людина закрита для нас і доступною стає лише тоді, коли сама щось говорить про себе, щось робить такого, що дає нам відчуття розуміння. Тому мій внутрішній світ ізольований від внутрішнього світу іншої людини і я не можу обмінятися інформацією лише через спілкування.

Не знаю, чи правильно я розумію це слово, як його вживають останнім часом досить часто на форумах, в оцінках іншої людини ("Вона самодостатня жінка!", "Хочу бути самодостатнім!"), але мені завжди вчувається в таких словах: хочу, щоб мені не був потрібен ніхто, поки я сам/сама не захочу, хочу, щоб інші з'являлися у моєму житті лише тоді, коли я сам/сама покличу. Як на мене, то це навіть не зверхність і зневага до інших людей, а швидше спроба втекти від страху перед потребою відкриватися і просити відкритися іншого, цікавитися своїми та його/її  інтересами, домовлятися про них. Це страх болю, який часто супроводжує нас у переживаннях того, що дають нам стосунки, що вони приносять із собою.

Самотність - це не виклик. Виклик якраз стосунки. Ми маємо свободу бути самотніми. Але нас завжди переслідує страх вийти із самотності. Хоча іноді ми говоримо якраз про страх самотності, навіть не розуміючи, наскільки обманюємо себе...