"Відкритість" vs "Прозорість". Чому з цим так важко...

Досить часто і у професійній спільноті та й на відкритих форумах заходить мова про те, наскільки небезпечною є відкритість у стосунках з іншими.
Для мене ця тема теж важлива і до кінця не прояснена. Проте з власного досвіду набиття ґуль і синців та досвіду консультування можу припустити, що ми часто плутаємось у поняттях "бути відкритим" і "бути роздягненим".

Бути відкритим - для мене означає готовим до будь-якої поведінки партнера і відчувати, що справишся з ситуацією, що захистиш свої кордони, не вдавшись до агресії. Тобто жити з відкритими очима і вухами, прибравши (наскільки це можливо) фільтри і стереотипи у сприйняття людей. Це непросто, але "все, що буде потім, видно зараз" (с). Подібний стан формує довіру до себе і дає змогу краще вивчити себе і оточення.

Бути роздягненим перед іншим - означає бути наскрізь прозорим, оголеним. Така собі цілковита транспарентність. І це таки провокація. Інша людина відчуває, що або є допущеною і їй дозволено господарювати на вашій території або вона стає тривожно і втікає, бо не знає, що робити з цією наготою... 

"Роздягненій" людині важче захищати свою територію, бо вона не очікує вторгнення, бо не бачить його сигналів ні зі свого боку ні з боку іншої людини. Цей стан посилюється ефектом презумпції взаємності (ілюзії взаємності). Він полягає у тому, що формується стійка тенденція очікування такого само ставлення до себе з боку інших, з яким "роздягнена" людина ставиться до них. Подібне очікування сприймається як справедливе. Але інший не зобов’язаний ставитися так, як ми того хочемо: якщо ви роздягнулися, відкрилися, то це необов'язково повинен робити інший автоматично...

...Але у будь-якому випадку: якщо вже давати відсіч агресорові, то лише на своїй території, не повторюючи поведінку агресора. Це і повчально для агресора і корисно для того, хто захищається: ще раз уточнюються кордони, нема відчуття прикрості, досади опісля... Тому так важливо, як на мене, розрізняти стани - бути відкритим і бути оголеним.

Мудрість та управління

З часів Платона мислителі, та й народ більш прагматичний, мріють про мудрих людей біля державного керма. Зараз про це ж мріють і в бізнесі: "ось був би хазяїн/директор/президент компанії мудрим"... 


Не думаю, що це в принципі можливо. Мудрість якраз веде від такої діяльності. І ось чому:

1.  Мудрість є постійне поглиблення людиною своїх знань про довколишній світ, а головне - про світ внутрішній. Процес такого перманентного дослідження навряд чи залишить час на політичну діяльність, а як тільки дослідження і рефлексія припиняються, то і мудрість починає швидко вивітрюватися. Тому мудрість державного мужа або бізнесмена може виражатися лише в оточенні себе трьома групами радників: грамотними, мудрими і хитрими. Це не гарантує збалансованості рішень, зате допоможе у розумінні опонентів чи конкурентів.
2.  Мудрість прагне уникнути пасток до того, як у них потрапити (на відміну від розуму, який завжди знайде вихід із пастки). .А сама собою політична діяльність - це пастка, передусім пастка спокуси владою. Тому мудрість оминає, на жаль, таку діяльність.  


А як же з мудрістю бізнесменів, яку зараз так часто цитують у журналах, виступах? Як же мудрі висловлювання політиків, які стали хрестоматійними? 
Щодо останніх, то вони, як правило, з мемуарів або з'явилися в часи мудрого просвітління ("Що я роблю, що відбувається?"). 
Стосовно бізнесменів, то цей феномен вартий окремих досліджень. За моїми спостереженнями, така мудрість починає проявлятися або так само, як і в політиків, у мемуарах, або в час серйозної ціннісної кризи, пов'язаної із зустріччю зі смертю...

Роздуми про тривогу - 3

Основоположник екзистенційної філософії С.К'єркегор звернув увагу на базову, на мій погляд,  причину тривожності: якби людина була звіром або ангелом, то вона б не знала тривоги. Але вона є одночасно і першим і другим, тому і відчуває сильну тривогу і коли щось має робити, і коли байдикує.

Звір не мучить себе докорами сумління, планами на майбутнє чи пошуками ідеалу, а просто їсть, спить, розмножується, керуючись інстинктами, без докорів сумління чи страху перед осудом. Не маю уявлення щодо поведінки ангела, але думаю, що це щось і є тим ідеальним, яке у своїй досконалості не має потреби у виборі, а й узагалі не має потреб.

А людина? Як часто нам доводиться примати рішення, коли вибір стоїть між тим, чи буду я лохом, чи… скажімо так, не дуже порядним. І уже насторожі почуття образи або вини! Насправді, часто. І не йдеться про тему зради, якоїсь серйозної підлості чи карного злочину. Це навіть відчувається у ситуації, коли людина не наважується торгуватися або навпаки – активно і жорстко торгується, аж до образи продавця. Я вже не говорю про виконання зобов’язань, як ми їх розуміємо, перед дітьми і батьками. І неможливо бути ангелом, коли з тебе рветься звір, як і не варто бути звіром, коли хочеться побути ангелом. Але як же вони зрослися в людині – звір та ангел! Хоча, як на мене, це більш природно, ніж окремо, порізно.  

…Часто говорять: головне захотіти, головне поставити мету – і все! Насправді, це не так: між «хочу», і навіть «можу» з одного боку, та «роблю» - з іншого, лежить смуга густого туману тривоги. А в тому тумані стільки кожен із нас бачить різного роду загроз, залежно від власного досвіду та мотивації досягти мети. Проте іншого шляху, обхідної дороги, не існує. Лише через це «мінне поле». Там насправді можуть бути реальні загрози, але частіше - проекція нашого минулого або реальне небажання робити те, що декларуємо. Особливо це актуально, коли йдеться про налагоджування нових стосунків з іншою, значущою для нас людиною, або розрив з нею.

…Ми маємо свободу вибору і за це мусимо розраховуватися тривогою…

Роздуми про тривогу-2

Влада, яка прагне диктатури, повинна пам'ятати, що переважна більшість нинішнього українського суспільства радісно дасть їй таку можливість в обмін на зниження тривоги, перенесення відповідальності за власне життя на вождя/лідера/"керівну і спрямовуючу силу". Тобто, варто владі було б забезпечити ілюзію стабільності, а також дати мінімум соціальних гарантій. У крайньому випадку - дати можливість відчувати свою значущість через національність, релігію, колір шкіри (в Україні такий варіант малоймовірний)...

Але подив викликає те, що нинішня влада, прагнучи до тотального контролю усіх значущих сфер державного життя, забуває про життя суспільне. І настільки принципово та послідовно ігнорує закони соціальної психології, описані класиками (наприклад, Фроммом) психологічні причини встановлення тоталітарних режимів, що у мене з'являється сумнів: чи не мають вони якихось "спеціальних" консультантів? Бо якби навіть не знали психології, то відчули б, що роблять щось не так, породжуючи своїми вчинками ще більшу тривогу в суспільстві, а особливо у тих, хто пов'язував зниження такої тривоги з приходом до влади нинішніх можновладців.

Маю підозру: їм страшно - роблять ніби все як і Путін робив, а не виходить (правда, у Путіна теж нічого не вийшло, але то інша тема). І вони цей страх витісняють, усувають як малі діти: не бачимо (самі сховалися або об'єкт сховали)  - і його нема...

...читав сьогодні інтерв'ю Бальцеровича. І згоден з ним, що найжорстокіше не проводити жорсткі реформи, а не проводити їх... Це як не лікувати хворого, щоб не тривожити його. Тоді саме і потрібна ілюзія  здоров'я, знеболювальні, а навіть наркотики, щоб не відчувати болю і не тривожитися тим, що організм умирає. А у нас як у лікарні матері Терези: біль без знеболювальних, лікування - молитва...

Роздумуючи над темою тривоги...

У сучасній діловій культурі, яку ми за 20 років виробили у нашому суспільстві, людина ніколи не зможе відчувати себе у безпеці, вона завжди буде у стані тривоги, не зважаючи на статки та підстрахування. Оскільки критерієм успіху стало багатство і соціальний статус (навіть не упізнаваність чи значущість для спільноти, а саме статус - звання, наближеність до влади і т.п.)..

Причина в тому, що поняття багатство, як не дивно, не має кількісного вираження. Зажди є хтось, хто багатший, завжди хтось може обійти, варто лише затриматися (на відпочинок, на навчання, на лікування).

І навіть у тієї людини, яку не виховували з малих літ, орієнтуючи на змагальність і значущість статусу, з її зануренням у ділове життя прагнення до успіху поступово стає невід'ємною частиною особистісних устремлінь, формується залежність від успіху.

Один з сумних, чи не найсумніших, наслідків такого стану речей - самотність, яка породжує страхи. І ці страхи досить часто маскують правдиву причину тривоги...
 

Тепер я розумію, чому не розумію... :-)

Іноді не розумію статей про фінанси чи щось таке специфічно фондове або рекрутингове. Думаю: ні, таки мало я знаю і навіть не здатний осягнути логікою чи бодай інтуїцією висловлене автором.
Як же я зрадів, коли побачив назву статті "На грани срыва" у серпневому номері українського "Форбс". І тут мені стало легко і я навіть випив вина.
Клас!
Насправді, вони про все так пишуть: хоч ні про що, зате фрагментарно, з використанням термінів і з посиланням на чиїсь висловлювання. Адже людина, яка нічого не розуміється на психології чи психотерапії так само читатиме цю статтю, як я читаю про фінанси у рекрутингу з ейчарінгом на біржі стартапів девелоперського виробництва сталі із коксу...

Про емоційне вигорання

Сьогодні трапилось мені прочитати про "відкриття" одного коуча щодо емоційного вигорання. Так нічого і не зрозумів, бо він вживав термінологію, якою я не володію або маю іншу інтепретацію. 

Знаю, наскільки це складна тема для бізнесменів, менеджерів, виконавців. Бо частіше за все емоційне вигорання - результат взаємодіє людей саме в процесі роботи. Тому вирішив викласти тут дуже стислий конспект свого виступу на воркшопі в МІМі з питань емоційного вигорання в організації. Усі ці ідеї побудовані не стільки на моїх спостереженнях, скільки на відкриттях і експериментальних перевірках наукової психології. 

Раптом комусь буде цікаво...

Почати я хотів би з теми невизначеності. Вірніше з толерантності до невизначеності.
На мою думку, однією з причини серйозних стресів у вітчизняному управлінському середовищі є домінування серед менеджерів, а особливо топів, людей із технічним і класичним економічним мисленням. Сформованим, звісно, відповідною освітою. Вони звикли оперувати параметрами фізичного середовища, де моделі поведінки об’єктів майже завжди можна передбачити, прорахувати. Це як гра на більярді: куля полетить туди, куди ти її спрямував. А в управлінні людьми та організаціями ми наштовхуємося на наявність волі, мотивації  та емоцій. І рішення приймати доводиться в умовах непрогнозованості поведінки тих, кому ці рішення треба буде втілювати.
Наша неготовність сприймати невизначеність як норму призвела до того, що у 20-му, а тим більше у 21-му столітті менеджери дедалі частіше і важче страждають на дистрес (нашарування стресів, коли організм не встигає адаптуватися до змін в оточенні - зовнішньому і внутрішньому).

Що ж таке "емоційне вигорання"?
Це стан емоційного і розумового виснаження, а також фізичної втоми, що виникає в результаті хронічного дистресу на роботі.

Автор найбільш відомої моделі емоційного виснаження Крістіна Маслач виділяє три ключові ознаки синдрому емоційного вигорання

1. Оскільки розвитку синдрому емоційного вигорання, передує період підвищеної активності, коли людина повністю поглинена роботою, відмовляється від потреб, з нею не зв'язаних, забуває про власні потреби, то ми отримуємо емоційне виснаження. Воно виявляється у відчутті емоційної спустошеності, вичерпаності власних ресурсів. Виникає стан «приглушеної», «притупленості» почуттів, в особливо важких проявах можливі емоційні зриви. З’являється постійна втома, що не минає після нічного сну.
2. Друга ознака – деперсоналізація. Розвивається бездушне, цинічне ставлення до інших людей. Контакти стають формальними. Негативні установки можуть спочатку мати прихований характер і виявлятися у стримуваному роздратуванні. Але з часом вони виривається назовні у вигляді спалахів роздратування або конфліктних ситуацій. Втрачається інтерес до клієнта, підлеглого, колеги, чоловіка, дружини. Вони сприймаються як неживі предмети, сама присутність яких часто неприємна.
3. Редукція персональних досягнень виявляється як зниження відчуття компетентності у своїй роботі, незадоволеність собою, зменшення цінності своєї діяльності і власних досягнень. Помічаючи за собою негативні відчуття або прояви, людина звинувачує себе, у неї знижується як професійна, так і особиста самооцінка, з'являється відчуття власної неспроможності. Люди не бачать перспектив для своєї професійної діяльності, втрачається віра в свої професійні можливості.

ЩО РОБИТИ, ЯКЩО ВИ ПОМІТИЛИ ПЕРШІ ОЗНАКИ ВИГОРАННЯ?

       1. Передусім визнати, що ознаки вигорання мають місце бути.  Це не так просто зробити, як просто порадити. У важких життєвих ситуаціях включаються внутрішні неусвідомлювані механізми захисту. Серед них — витіснення травматичних подій, заперечення, ізоляція. І це заважає виявити процес самостійно. Деякі люди захищаються від своїх власних важких станів і проблем за допомогою відходу в активність, віддаючи себе роботі. Усе це може принести полегшення на короткий термін. Адже втеча в роботу для того, хто переживає вигорання, це як втеча наркомана в алкоголізм…
      2. Обговоріть свою ситуацію з тими, хто має подібний досвід і справився з цим. З тими з них, кому ви довіряєте.
       3. НЕ приховуйте свої почуття. Проявляйте ваші емоції і дозволяйте вашим друзям обговорювати їх разом з вами («Ти сумний, щось трапилось?»).  Пам'ятаєте: блокування своїх почуттів і активність можуть уповільнити процес вашого відновлення.
      4. НЕ уникайте можливості сказати про те, що з вами відбувається і як вам з цим. Використовуйте кожну можливість відрефлексувати ваш стан і отримати зворотний зв'язок.
Заявляйте про свої бажання прямо, ясно і чесно, говоріть про них сім'ї, друзям і на роботі.
       5. Перегляньте свої життєві міфи і цінності, уявлення про себе. Якщо вигорання вже відбувається і ви це усвідомили, необхідна спеціальна робота з відреагування травматичного досвіду. Таку роботу можна виконати лише разом з професійним психологом-консультантом. Адже подальше придушення почуттів може вести до проблем зі здоров’ям: фізичним і психічним.

Антистресовий кодекс поведінки:

1. Прагнути до максимальної, але доступної для людини життєвої мети. Не брати на себе ті зобов’язання, які перевищують власні можливості, але і не розмінюватися по дрібницях.
2. Відпочивати ще до того, як встигнете втомитися. Це дозволить закінчувати день в такому ж стані, в якому його починали, і забезпечить високу ефективність.
3. Виявляти терпіння до суб'єктів ділової взаємодії (клієнти, учні, підлеглі). При спілкуванні з «важкими» людьми використовуються різні варіанти техніки «стороннього спостерігача».
4. Оцінити ситуацію і прийняти рішення:

• про оптимальну модель поведінки в даній ситуації;
• який ресурс для цього потрібний;
• де його можна узяти прямо зараз.

5. Залучити уяву для ситуативного емоційного дистанціювання від агресивних людей, зберігаючи при цьому шанобливе ставлення до проблем і особистості іншої людини.
6. Як панацея – фізичне навантаження.